Вчитель української мови та літератури Городищенського ліцею Микола Сидорчук усе своє життя присвятив освіті. Він – не лише відомий в області педагог, переможець освітніх конкурсів і відмінник освіти, а й поет. Слово – це його зброя, спосіб самовираження та комунікації із світом.
– Миколо Васильовичу, все ваше життя пов’язане з освітою. Чому обрали саме цей фах?
– Якщо відверто, то спочатку хотів бути журналістом. Але, щоб вступити на факультет журналістики, потрібно було пройти творчий конкурс. На той час я вже мав власні публікації у районній та обласних газетах. З 14-ти років писав вірші. Проте через конкурс вагався з рішенням. І тоді мій старший брат сказав: «Ти любиш слово, то поступай на філологічний». Я так і зробив. І став навчатися на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка за спеціальністю «українська філологія». Університет закінчив 1980 року. Отримав направлення на роботу аж у Донецьку область в місті Димитров (сучасний Мирноград). Та сімейні обставини склалися так, що поїздка туди не відбулася. Натомість обласне управління освіти скерувало мене на роботу у школу села Городище. І так я став вчителем. Спочатку працював на декретному місці. Через рік, коли вчителька вийшла з декретної відпустки, мені запропонували вакансію вихователя групи подовженого дня. Я погодився. Мені сподобався учительський колектив, сподобалося село. Сподобалася робота з дітьми. І діти теж полюбили мене. А через кілька років я знову став вчителем української мови та літератури. І працюю ним донині.
– Ви – відомий в області педагог, переможець обласних освітніх конкурсів, відмінник народної освіти. Яким має бути сучасний вчитель?
– Сучасний вчитель має бути креативний та творчий. Багато читати і багато спілкуватися зі своїми колегами. Користуватися сучасними інформаційними технологіями та Інтернетом. Розуміти дітей та їхню психологію. Вчителем працювати непросто. Це робота, яка потребує великої посвяти себе. Щоб між вчителем та учнем встановився контакт, потрібно віддавати своє серце повністю. Учням має бути цікаво здобувати знання.
– У одному з ваших інтерв’ю ви говорили, що центром педагогічної галактики є учень. Чи змінився учень за останні десятиліття?
– Безперечно. Учні змінилися. Діти стали більш непосидючі та менш стримані. Це стосується навіть дітей з села. Велика проблема для навчального процесу сьогодні – постійне користування смартфонами. Але, з іншого боку, це можна використати на користь. На уроках ми часто шукаємо інформацію через Інтернет. Дивимось різноманітні навчальні відео. На мою думку, сучасним учням не вистачає читання. З іншого боку, учні активніше беруть участь у різноманітних видах діяльності, проявляють ініціативу та бажання реалізовувати певні проєкти. Також на виховання учнів серйозний вплив мають батьки. Деякі батьки думають, що віддали дітей у школу, а там вчителі їх всьому навчать. Та це не так. Має бути свідоме бажання учня вчитися. Сучасні батьки мали б більш відповідально ставитися до виховного процесу.
– Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк казав: Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники. Погоджуєтеся з цією думкою?
– Освіта – це початок усього. Біда нашої держави, її керманичів у тому, що вони не розуміли цієї істини. Вчителі мають отримувати належну заробітну плату і повністю віддаватися роботі, займатися саморозвитком і підвищенням рівня компетентності. А не думати яким чином вижити чи де підзаробити. Колись казали, що перші люди на селі – священник та вчитель. Зараз ставлення до вчителів змінилося. Школа – це храм знань. Але цей храм має виконувати свою місію належним чином. На освіті не можна економити так само, як не можна економити на власній армії. Бо потім будемо годувати чужу армію і вчити чужу мову та історію. Японське економічне диво розпочалося з освіти. Думаю, Україна має йти схожим шляхом.
– Як вчитель української мови та літератури яким бачите шлях дерусифікації України і подолання наслідків московського колоніального панування?
– У першу чергу потрібно, щоб українська мова була не формально державною за статусом, а повноцінно функціонувала у різних сферах життя. Українською мовою мають володіти усі чиновники. Російська мова не має звучати у Верховній Раді чи у спорті. Мене, наприклад, свого часу шокувало, що такий відомий український футболіст Андрій Ярмоленко розмовляє російською мовою, хоча його батьки україномовні. Зараз він вже перейшов на українську і пропагує її. Я пам’ятаю ті часи, коли вчителям російської мови доплачували за роботу. Це свідчення того наскільки системною продуманою була політика русифікації і поширення «руского міра» в Україні. Нам теж потрібно піднімати престиж вчителя української мови, української історії. І взагалі усього україноцентричного.
– Ви – член Національної спілки письменників України, автор поетичних збірок. Звідки черпаєте творче натхнення для поезії?
– Література – мій хліб. Товаришую з волинськими письменниками. Знався свого часу з такими відомими постатями як Мирослав Дочинець, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Галина Пагутяк. Натхнення є не завжди. Найпродуктивніша пора творчості для мене – зима. Чому? Є багато вільного часу. Немає господарських клопотів. Щоб писати, потрібно виходити на хвилю. Буває, що пишу на замовлення. Дехто просить написати вірш до дня народження. Але щоб написати щось дійсно серйозне, потрібен час і вихід на творчу хвилю.
Проблема багатьох українських авторів у тому, що важко видати свої твори. Як правило, книги доводиться публікувати за власний рахунок чи шукати спонсорів. Не завжди можна видати відповідну кількість примірників. Потрібно рекламувати себе, а це не завжди вдається. Моя творча доля взагалі цікава. Почав писати в 14 років, а першу книгу видав у 52 роки. Бо зрозумів: потрібно щось робити, життя минає. Після цього була друга книга, потім – третя. Зараз теж є проєкти та задуми.
– Цікавитесь сучасною українською літературою? Що любите читати?
– Останнім часом читаю Мирослава Дочинця, який зараз дуже популярний. Волинських авторів – Володимира Лиса, Надію Гуменюк, Петра Коробчука. Моральний та творчий орієнтир для мене – Ліна Костенко. Приємно, що зараз дуже активно розвивається сучасна українська література, яка досягла світових висот. На жаль, не завжди наша держава здатна ефективно підтримувати і просувати українських авторів. Тому багато талантів не можуть про себе заявити. Популяризація української літератури – це один із способів популяризації власної держави на світовій арені і інструмент національного відродження нації.
Спілкувався Петро Герасименко
Читайте головні новини Городищенської громади також на нашій сторінці у Facebook Городищенська громада
