Люди громади: 90-літній пан Сибіряк з Городища

24.07.2020

Прохолодний, з рясним дощем літній день, подарував нам теплу зустріч з неймовірною людиною нашої громади –   Анатолієм Івановичем Митрофанюком, якого в Городищі всі знають як Толік-Сибіряк. При зустрічі з ним завжди набираєшся позитиву і всі наші  нарікання  на важке  сьогодення, зникають в мить… Img 20200715 155458
У неділю, 26 липня, 90-літній  ювілей  святкує житель Городищенської громади – Митрофанюк Анатолій  Іванович.
90 років – велика  життєва дорога, де прожито все: і радість,  і горе, і  біль втрати  близьких людей, і важка ноша  сибірського  заслання…
“Було  нас у сім’ї семеро – шестеро  братів і  одна сестра, – починає розповідь пан Анатолій. – Тато захворів… і в 1941 році помер. Був тоді воєнний  час. Всіх чоловіків забирали на війну. Так як брати ще не підлягали призову до війська, найстарший пішов  в УПА. Чи то був вільний  вибір, чи примусовий, не так важливо, але  сама причетність родини до “бандерів”… ми попали до списку “ворогів народу”.
Не може говорити спокійно Анатолій Іванович про той час: “Далекий  шлях, пани-брати, знаю його, знаю! Але серце  похолоне, як його згадаю!” – саме  такими Шевченківськими словами згадує Анатолій Митрофанюк “дорогу на Голгофу”…
“Прийшли  енкаведисти і повезли всю сім’ю на вокзал до Луцька. Два тиждні  очікувань були, як два роки. Куди?  За що? Після двотижневих очікувань людей запакували у товарний потяг і відправили у незнайомі краї. На той час вже випав сніг, почалися морози. Холод пробирав до кісток, їжі не вистачало. Раз в день давали пайок – хліб і баланду. Люди помирали. Вісімдесят важких днів і ночей довелося пережити під час поїздки. Ми, діти, враз ставали дорослими. Нас старших мама заставляла ворушитись щоб не замерзнули. І ось… місце призначення! Це була Кіровська область. Потім по черзі грузили нас на підводи і 260 км везли у глиб совітської імперії,  на поселення у бараки. Поскільки нас у мами було двоє неповнолітніх дітей, то мене забрали на роботу в сапожню майстерню. Два роки праці там, а потім каторжні роботи, на які потрібно було йти через ліс 8 км. Найтяжчими були 1945-1947 роки, коли був голод… Люди пухли і помирали. Це були страшні, жахливі дні, коли голодні, безсилі люди готові були їсти все. Навіть ловили і варили ворон… Згодом мама з сім’єю купили хатину, обзавелися хазяйством. Спочатку була кізочка, потім корова, яка і годувала сім’ю. Робота в лісі – це надзвичайно важкий труд, але треба було якось ставати на ноги і виживати в далеких Сибірських краях. Після тяжкого трудового дня, вечорами збиралася молодь і я був розрадою поневолених. Я гарно співав українські пісні. Подобався і спів місцевим жителям і тому часто вони запрошували мене до себе, товаришували. В далекому Сибірському краї зустрів я свою долю – дівчину на ім’я  Розалія. Вона також відбувала роки заслання. В 1953 році ми одружилися. У нашій сім’ї народилися четверо дітей – два сина і дві доньки”, –
непрохану сльозу ховає Анатолій Іванович від нашого погляду і ще роз з тривогою в серці згадує той момент, коли прийшов дозвіл їхати на Україну.
“І думки не було залишалися там, хоч і обжилися – мали власний дім, господарство, город… Діти вже ходили до школи. Повернулися ми на Волинь!”
Пройшли роки… Гарний,  ошатний будинок на краю села весело красується в різнобарвних квітах, в якому  Img 5c999f67ad959ac6afa283daee4b280f Vщомиті на свою велику родину чекає пан Анатолій (шкода що дружина Розалія відійшла у засвіти). Донька Надія привітно пригощає нас цукерками, вином. Щирі слова вітання  линуть з вуст сільського голови Світлани Соколюк, яка завжди опікується долею людей в громаді. Квіти і вітання дарують місцевий бібліотекар Галина Панасюк та директор будинку культури Лариса Мороз. Тож до ста років Вам, шановний Анатолію Івановичу! В доброму здоров’ї та при феноменальній пам’яті (адже всі роки і всі дати чітко коментував у своїй розповіді)!
Виходячи з оселі війнула літня прохолода з рясним дощем, а наші серця зігріває тепло зустрічі з цією людиною, яка попри важке своє життя вміє і пожартувати і гарне слово сказати. Згадуючи цю розповідь ще раз отримуєш ствердження народної мудрості “Життя прожити – не поле перейти”.

 

Як тяжко покидати рідний край,

Стежки дитинства, теплу, милу хату –

Бо це, що серце зболене покрай,

Віддай усе, що найрідніше, кату!

     Нестерпно як у тім вагоні буть,

     Коли тебе везуть, немов худобу,

     В якусь страшну, недовідому путь

     І ти втрачаєш людяну подобу.

Як боляче, коли аж до кісток

Тебе чуже повітря так морозить,

Що ти, немов бляшаний той листок,

Хоч на очах аж закипають сльози!

     Як боляче, коли спекота тне

     Тебе, мов колосок в серпневім полі,

     А на умі, здається, лиш одне –

     Води б, води б – й напитися доволі!

Як страшно розуміти – чужина

Тебе, неначе мачуха, стрічає –

Чужі обличчя, небо, далина,

А рідного – немає, ой немає!

     Як тяжко, коли голод на устах

     Коли ти мариш скибочкою хліба,

     Коли у тебе божевільний стан

     На березі викинутої риби.

Як страшно. Коли чути повсякдень

Слова не рідні і не материнські

Коли до тебе бог безчестя йде,

Примушує чинити лиш по-свинськи.

      Як радісно вернутися з доріг,

     Коли позаду ті страшні дороги,

     Поцілувати батьківський поріг

     І вимовити щиро: «Слава Богу»!

Як радісно вернутись в рідний дім,

Де сині далі, де простори сині,

Щоб записалось, запеклося в нім

Оте синівське: «Слава Україні!»

Микола СИДОРЧУК

Директор будинку культури с.Городище Лариса Мороз та бібліотекар Галина Панасюк
Читайте головні новини Городищенської громади також на нашій сторінці у Facebook Городищенська громада
Gorodishe2
Covid19b

АРХІВ НОВИН

Історія

Banerbpd 170x100
Facebook Pagelike Widget