Коли заходжу до цієї хати, то тут завжди пахне хлібом. А ось і господиня Олена Георгіївна – в квітчастій хустині хазяйновито клопочеться біля печі, виймаючи запашні буханці. Привітно посміхаючись, пригощає теплим хлібом. Коли просиш її розповісти про своє життя, в очах з’являються нотки задумливості та спогадів…
Народилась пані Олена у селі Львівська Гута, що на Чехословаччині в далекому 1933 році.
Про дитинство в багатодітній сім’ї, де шестеро дітей (троє братів і троє сестер), згадує з любов’ю. Та в безтурботне дитинство тоді ще малої Оленки увірвалась війна. Разом зі старшими братами і сестрами (Олена була наймолодшою в сім’ї) доводилось працювати по господарству. Батьки в той час допомагали партизанам у визволенні села від гітлерівців.
Про війну Олена Георгіївна розповідає неохоче і показує посвідчення учасника війни, яке отримала вже в роки Незалежної України (2004).
На запитання “Як Ви опинились на Україні?” відповідає, що в 1948 році разом із батьками переїхали з Чехословаччини в село Лівановка, що нині на Горохівщині. Згодом – одруження в с.Городище.
Працювати в місцеве господарство пані Олена прийшла у 18 років. Трудилася на ланці. Праця була важкою, адже наділи цукрового буряка були і по 5 га на одну людину (обробіток ручний). Але наша героїня завжди жила за принципом приказки “Краще хай тебе праця доганяє, аніж ти її” – і так, аж до пенсійного віку, пропрацювала в господарстві. За всі ці роки знала кожне поле.
А ще в ті трудові часи Олена Георгіївна дуже любила співати. І одразу ж із розповіді постає картина, коли жінки в полі сапають буряки і лине пісня… А долинає вона ген-ген до хмар, де цей спів підхоплює жайворонок. “Тоді і працюється легше”, – додає співрозмовниця. “Дивись, вже й сонце сідає і чималий лан просапано…”
Неодноразово пані Олена разом із жінками ланки були запрошені до місцевого будинку культури, де своїм співом доносили до глядача красу української пісні. Коли я прошу щось заспівати, то в очах співрозмовниці з’являється радість і тихенько з її вуст лине пісня – та, що колись наспівувала й мені моя бабуся.
Ось так праця і пісня живуть поряд з цією жінкою, яка ще досі то в квітнику порається, то на городі. А в селі цю працьовиту пані кличуть “баба Лєна”. Та й, слава Богу, вже ж і подавна вона – бабуся та прабабуся. Бо поважний вік нагородив цими почесними життєвими званнями.
… і поспішають до Олени Георгіївни донька, онуки та правнук, бо в квітчастій хустині на них завжди чекає усміхнена баба Лєна.
А в хаті так ніжно пахне теплим хлібом…
Лариса Мороз, директор будинку культури с.Городище
Читайте головні новини Городищенської громади також на нашій сторінці у Facebook Городищенська громада