“Було нас у сім’ї семеро – шестеро братів і одна сестра, – починає розповідь пан Анатолій. – Тато захворів… і в 1941 році помер. Був тоді воєнний час. Всіх чоловіків забирали на війну. Так як брати ще не підлягали призову до війська, найстарший пішов в УПА. Чи то був вільний вибір, чи примусовий, не так важливо, але сама причетність родини до “бандерів”… ми попали до списку “ворогів народу”.
“Прийшли енкаведисти і повезли всю сім’ю на вокзал до Луцька. Два тиждні очікувань були, як два роки. Куди? За що? Після двотижневих очікувань людей запакували у товарний потяг і відправили у незнайомі краї. На той час вже випав сніг, почалися морози. Холод пробирав до кісток, їжі не вистачало. Раз в день давали пайок – хліб і баланду. Люди помирали. Вісімдесят важких днів і ночей довелося пережити під час поїздки. Ми, діти, враз ставали дорослими. Нас старших мама заставляла ворушитись щоб не замерзнули. І ось… місце призначення! Це була Кіровська область. Потім по черзі грузили нас на підводи і 260 км везли у глиб совітської імперії, на поселення у бараки. Поскільки нас у мами було двоє неповнолітніх дітей, то мене забрали на роботу в сапожню майстерню. Два роки праці там, а потім каторжні роботи, на які потрібно було йти через ліс 8 км. Найтяжчими були 1945-1947 роки, коли був голод… Люди пухли і помирали. Це були страшні, жахливі дні, коли голодні, безсилі люди готові були їсти все. Навіть ловили і варили ворон… Згодом мама з сім’єю купили хатину, обзавелися хазяйством. Спочатку була кізочка, потім корова, яка і годувала сім’ю. Робота в лісі – це надзвичайно важкий труд, але треба було якось ставати на ноги і виживати в далеких Сибірських краях. Після тяжкого трудового дня, вечорами збиралася молодь і я був розрадою поневолених. Я гарно співав українські пісні. Подобався і спів місцевим жителям і тому часто вони запрошували мене до себе, товаришували. В далекому Сибірському краї зустрів я свою долю – дівчину на ім’я Розалія. Вона також відбувала роки заслання. В 1953 році ми одружилися. У нашій сім’ї народилися четверо дітей – два сина і дві доньки”, –
“І думки не було залишалися там, хоч і обжилися – мали власний дім, господарство, город… Діти вже ходили до школи. Повернулися ми на Волинь!”
щомиті на свою велику родину чекає пан Анатолій (шкода що дружина Розалія відійшла у засвіти). Донька Надія привітно пригощає нас цукерками, вином. Щирі слова вітання линуть з вуст сільського голови Світлани Соколюк, яка завжди опікується долею людей в громаді. Квіти і вітання дарують місцевий бібліотекар Галина Панасюк та директор будинку культури Лариса Мороз. Тож до ста років Вам, шановний Анатолію Івановичу! В доброму здоров’ї та при феноменальній пам’яті (адже всі роки і всі дати чітко коментував у своїй розповіді)!
Як тяжко покидати рідний край,
Стежки дитинства, теплу, милу хату –
Бо це, що серце зболене покрай,
Віддай усе, що найрідніше, кату!
Нестерпно як у тім вагоні буть,
Коли тебе везуть, немов худобу,
В якусь страшну, недовідому путь
І ти втрачаєш людяну подобу.
Як боляче, коли аж до кісток
Тебе чуже повітря так морозить,
Що ти, немов бляшаний той листок,
Хоч на очах аж закипають сльози!
Як боляче, коли спекота тне
Тебе, мов колосок в серпневім полі,
А на умі, здається, лиш одне –
Води б, води б – й напитися доволі!
Як страшно розуміти – чужина
Тебе, неначе мачуха, стрічає –
Чужі обличчя, небо, далина,
А рідного – немає, ой немає!
Як тяжко, коли голод на устах
Коли ти мариш скибочкою хліба,
Коли у тебе божевільний стан
На березі викинутої риби.
Як страшно. Коли чути повсякдень
Слова не рідні і не материнські
Коли до тебе бог безчестя йде,
Примушує чинити лиш по-свинськи.
Як радісно вернутися з доріг,
Коли позаду ті страшні дороги,
Поцілувати батьківський поріг
І вимовити щиро: «Слава Богу»!
Як радісно вернутись в рідний дім,
Де сині далі, де простори сині,
Щоб записалось, запеклося в нім
Оте синівське: «Слава Україні!»
Микола СИДОРЧУК
